2019 / 2025

інсталяція
Матеріал: чортополох, лопух / реп’ях


Робота, що стала новим етапом проєкту «Моя гра», була створена спеціально для виставки «Мистецтво після 2000-го. Глосарій». Ця експозиція осмислює нашу спільну історію крізь мистецтво — як спосіб передчуття майбутніх змін і водночас як інструмент їхньої рефлексії.
У межах виставки через твори 70 українських митців і мисткинь досліджується трансформація художнього лексикону, що відбувається на тлі соціокультурних зрушень.

Кураторська команда: Тетяна Кочубінська, Валерій Сахарук, Олександр Соловйов, Катерина Цигикало

Проєкт Ольги Кузюри «Моя гра» був створений для Другої бієнале молодого мистецтва у Харкові 2019 року як особистий, майже інтимний відгук на тему, обрану кураторами — «Здається, я заходжу в наш сад». Робота виникла з дитячого спогаду: липучі кульки будяка, з яких художниця з сестрою ліпили фігурки у саду батьківського дому, стали не лише матеріалом для гри, але й першими досвідами формотворення, експерименту — і навіть жорстокості. Коли гра закінчувалась, будякові ведмедики опинялись у волоссі сестри — так знайома форма перетворювалась на подразник.

Основним матеріалом інсталяції є чортополох — бур’ян із народною репутацією непотребу, що чіпляється до всього. У просторі Українського дому «Моя гра» постає як жест пригадування не лише особистого досвіду, а й змін у спільному візуальному ландшафті. Структура фризу перегукується з монументальними мотивами цієї будівлі, де колись формувався сталий образ “героя”. У роботі Кузюри ця структура набуває нового змісту — замість героїчного пантеону тут розгортається фрагмент пам’яті, в якому значущим стає саме вразливе й особисте.

Фото: Ігор Окуневський для Українського Дому, Сергій Мазураш, Ольга Кузюра

Робота представлена у розділі «Пам’ять не потребує пам’ятника».
Кураторський текст розділу:

Пам’ять не потребує пам’ятника. Вона живе в образах, у снах, у порожнечі. Цей розділ розміщено в просторі, де колись стояв пам’ятник. Тепер його немає, але залишився слід — у пам’яті будівлі, в експонатах, у фрагментах історії, що проступають у речах навколо.
Назва розділу походить від відеороботи Дани Кавеліної «Пам’ятникам не ставлять пам’ятники» (2021), у якій художниця вступає в іронічний, тілесний контакт із радянськими монументами в Музеї історії України у Другій світовій війні. Пам’ятники у відео оживають, перетворюються на співрозмовників чи об’єкти захоплення інших учасників_ць фільму — майже як живі істоти, позбавлені героїчної непорушності образу.
Фокус тут зміщується від критики пам’ятників і декомунізаційних жестів до пам’яті як переживання — ламкого, змінного, глибоко особистого. Коли руйнується звична структура світу, змінюється й сама природа пам’яті. Вона більше не прагне монументальності, не шукає усталених образів і канонів. Вона повертається у сни, у тіло, в емоції. У філософа Мирослава Поповича є проста і точна думка: «Історія — це не те, що було, а те, що лишилося в людях». Пам’ять не закінчується в архівах чи на п’єдесталах. Вона триває — у внутрішньому ландшафті, в особистому досвіді, у тиші, яку не завжди можна оприявнити.

Цей розділ — про досвід пам’ятання. Про інтимне, не завжди артикульоване переживання історії. Пам’ять тут не звучить голосом тріумфу. Вона промовляє через поверхні, ландшафт, звук.