2025

Інсталяція.
Матеріали: папір / сліпий друк, цвяхи.


Інсталяція «Час здобутий» вперше була створена для проєкту «УКРАЇНА: ВДИХ/ВИДИХ!», організованого галереєю сучасного мистецтва ZAG для представлення України на Міжнародній трієнале в Мілані (Італія) в 2025 році. Кураторка: Христина Береговська. Співкураторки: Каріна Давидова, Віра Тучапська. Український павільйон був представлений як відповідь на тему «Нерівності» 12.05.2025 - 09.11.2025 в viale Alemagna 6.

Кожен відбиток створений з плаского аркушу паперу. Тут матеріал виходить за межі своїх фізичних можливостей і частково руйнується, втім зберігає глибокий видрук творячи тираж, документ.

Відбитки були зняті з долонь членів моєї родини: чотирьох поколінь, які одночасно переживають війну, дехто не вперше. Паперові рельєфи перенесені з поверхні тіла та з гіпсових форм рук людей, зв’язок із якими є для мене визначальним. Також тут присутні відбитки з фрагментів зруйнованих скульптур, творінь, які її у цій війні не витривали.

Робота «Час здобутий» стала частиною проєкту «Дочекатися Різдва: Історії незнищенного Свята» у Львові, так як відбитки були сформовані саме при оказії свят впродовж останніх років.

Для мене чікування Різдва постає як простір світла й турботи, сформований ще до усвідомлення родинної травматичної історії. Пам’ять передається не через слова, а через ритуали, жести й ручну працю. Маленькі побутові навики, як вирощування смородини, вишивання, випікання стають маркерами відсутності й тяглості водночас.

Кураторка: Анна Хома

Проєкт представлений у Mercury Art Center з 06.12.2025 до 01.02.2026.

«Очікування Різдва було моїм найулюбленішим часом раннього дитинства — періодом, коли я ще не знала родинної історії, насиченої досвідами Голодомору, примусових переселень операції «Вісла», втрат Другої світової війни, таборів примусової праці, репресій.

Перед святами ми знаходили в поштовій скриньці яскраві листівки від рідних з Америки. Я не розуміла, чому вони там і яким шляхом опинилися по той бік океану. Дні перед Різдвом ми проводили з бабцею та мамою на кухні: мене й сестру навчали пекти пляцки й тістечка, ніби передавали невидиме ремесло творення. Це був час найдовших і найтепліших розмов — про все, окрім сумного. Страв мало бути багато, і сьогодні я можу відтворити більшість рецептів — руки пам’ятають.

Бабця Параска щоразу дарувала нам власноруч вишиті забавки. Завчасно питала про наші мрії — і просто творила їх своїми руками.

На Різдво дозволялося відкрити зі спіжарки найцінніше — смородинове повидло. Я не любила збирати цю ягоду через її різкий запах і кропіткість роботи, та чомусь смородина завжди росла в нас рясно. Лише у тридцять років тато вперше розповів спогад про сад прабабусі — дім і сад, яких більше немає. Там теж росла смородина. Сьогодні я вмію її вирощувати.
Я не успадкувала оформленої в слова родинної історії — ні усної, ні письмової. Немає документації досвідів, які в сьогоднішній дійсності відкрилися б мені зовсім по-іншому. Найважливіші оповіді передавалися не в текстах, а в діях, жестах. Тому звертаюся до тіла як носія пам’яті. Внутрішня цензура — як нашарований досвід поколінь — стала початковою точкою. Час, коли ці розмови могли відбутися, минув. Те, що колись здавалося втратою, сьогодні дає мені можливість вибудовувати власні форми діалогу між поколіннями, які вже не можуть зустрітися особисто.

У своїх останніх автобіографічних роботах я працюю з темами міжпоколіннєвості та спадкоємності. Реконструюючи родинну історію, позначену численними вимушеними переміщеннями, я фіксую відбитки рук своїх рідних — тепер це сліди чотирьох поколінь, які одночасно проживають війну. Серед них є й відбитки долонь мого сина.

Ці естампи народжуються у ритуалі безмежного повторення — у рутинній, часто невидимій праці, спрямованій на протидію стиранню та забуттю. Об’єкт на папері може бути крихким і тимчасовим, але жест, дія, повторення, що створює цей слід, залишаються стійкими. Саме вони формують простір пам’яті, який продовжує говорити там, де голоси вже зникли.»